Чи мала сенс боротьба оранців за романом чума

Філософська проблематика роману А. Камю «Чума»

Творчість А. Камю с прикладом плідного поєднання талантів письменника,філософа. У своїх творах А. Камю розмірковує над абсурдністю світу і сенсом буття людини в ньому. Людину митець ставить над усе. Це світла, мисляча, повна відповідальності за все істота. Вона мусить втручатися у повне зла нісенітниці життя, бунтувати проти наявного в житті абсурду, поборювати відчай, виконувати свій обов’язок. Роман-притча «Чума» був опублікований 1947 р. За свідченням самого Камю «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти нацизму». За допомогою чуми я хочу передати атмосферу задухи, в якій ми скніли, атмосферу загрози й вигнання, в якій ми жили. Водночас я поширив значення цього образу на буття взагалі. У цьому романі А. Камю з надзвичайною гостротою поставив філософські проблеми добра і зла, морального вибору людини: скоритися невідворотній дійсності чи, навіть не маючи надії на перемогу, бунтувати проти нездоланного зла.

Дія твору відбувається в алжирському місті Орані, яке охопила епідемія чуми. Хвороба починається раптово, на неї ніхто не чекав. І коли кісники, носії чуми — щурі — масово тікають у місті, ніхто в неї не вірить. «Як вони мали повірити в чуму, що одразу перекреслює майбутнє? Вони мали себе вільних, але ніхто не буде вільний, поки існують лиха».

Доктор Ріс одним із перших усвідомив критичність ситуації та зрозумів, що при такому становищі покладатися можна тільки на повсякденну працю, що «головне — це добре робити свою справу». Він закликає до боротьби: «…Коли бачиш скільки біди і горя що приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою». І хоча для лікаря чума — це «нескінченна поразка», він не опускає руки. «…Навколо мене пітьма, а я пробую бодай, що небудь у ній побачити. …Я не знаю, ні що на мене чекає, ні що буде при цьому. Зараз є хворі і треба їх лікувати. Я бороню їх, як умію, та й усе». Для нього найважливіше у житті — залишатися людиною за будь-яких обставин.

Інший герой, який також гідно виконує свій громадський обов’язок людини — Жан Тарру. Він розуміє, що лихо, а отже, і жертви — вічні. Проте Тарру намагається стати по інший бік лиха.

Паризький журналіст Рамбер, який від початку карантину намагався всіми правдами й неправдами залишити зачумлене місто, щоб поїхати до коханої жінки, згодом відчув, що йому «соромно бути щасливим одному» в час лихоліття, і тому і залишається в Орані. Він самовіддано працює в санітарній дружині.Його однодумці — мислитель Тарру, службовець Гран, журналіст Рамбер та інші — організовують дружини, щоб в міру своїх сил протиставити себе чумі, залишитися осторонь. Вони знають, що «треба боротися в той чи інший спосіб , нізащо не падати навколішки» Ці добровільні дружини виїздять на виклики, ізолюють зачумлених, вивозять трупи, допомагають жителям Орана «ввійти в чуму», і розуміти, що вона є справою всіх, і зробити свій вибір.

І от за рік чума почала відступати, почала втрачати свої сили; вона ніби виснажилась, сама себе вичерпала. «Уже з одного того, як випускала вона зі своїх, пазурів явно приречені на смерть жертви, …з того, як вона засапалась і метушилась, можна було з певністю сказати, що вона пошарпана, втомлена, в чомусь розладналася, ніби, втрачаючи владу над собою, чума водночас утратила свою математично несхибну дієвість, колишнє джерело своєї сили».

Чудового лютневого ранку на світанні нарешті відчинилася міська брама, і оранці відсвяткували цей день як найбільше свято. Проте доктор Ріє, йдучи радісними вулицями щасливого міста, думає про те, що «бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку меблів або і в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години…»

Зло не можна знищити повністю. Час від часу воно з’являється з тому чи іншому вигляді. Людина має бути готовою знову й знову робити свій вибір — скоритися злу чи бунтувати зтроти нього.

В чому полягає сенс перестороги у романі Камю «Чума»?

Головна / Твори з зарубіжної літератури / Камю А. / В чому полягає сенс перестороги у романі Камю «Чума»?

Тема чуми, до якої звернувся знаменитий письменник Камю, не є новою в літературі. Проте філософські роздуми автора стосовно цієї проблеми є дуже своєрідними і слугують пересторогою для всього людства.

Чума – це гостра інфекційна хвороба, згідно енциклопедичного словника. Проте це визначення вже давно перестало бути єдиним. В XX столітті люди почали називати чумою СНІД, а коричневою чумою фашизм. Отже, значення чуми значно розширилося, набуло глобальних масштабів.

В романі «Чума» розповідається про містечко Оран, яке опинилося в епіцентрі страшної епідемії чуми. Дивно те, що хвороба, властива Середньовіччю, з’явилася в XX столітті, коли вже давно повинна була зникнути. Та чи дійсно чума зникла?

Друга половина XX століття відзначилася Другою Світовою війною. І хоча людство подолало коричневу чуму – фашизм, проте не забуло її жахів.

Отже, в романі «Чума» розповідь про епідемію – лише ширма, за якою ховаються більш глобальні проблеми. Зокрема, боротьба проти фашизму, проти жахіть війни. Тоді виникає питання, навіщо письменник вдався до такої складної алегорії, а не відкрито писав про наслідки війни? Твір Камю насправді набагато глибший, ніж просто роман про «коричневу чуму». Чума в розумінні автора – це ще й образ світового зла. Це не тільки жорстокість, а також і бездуховність, байдужість, абсурд. Страшно те, що чума є заразною. Навіть ті, які ще не хворі, вже можуть носити її паростки в серці. І будь-яка межова ситуація звільнить їх душевну чуму.

Роман «Чума» — твір не стільки про зачумлених людей, скільки про тих, хто чинить опір чумі. Герої по-різному протистоять їй, але є однаковими в своєму трагічному стоїцизмі.

Мешканці міста Оран насправді були зачумлені ще до приходу чуми. Опис міста, який дає нам письменник на початку твору, свідчить про це. Нічим непримітний Оран вражає читача своєю сірістю та бездуховністю.

Фінал роману може здатися оптимістичним, адже епідемія відступає. Мешканці щасливі, вони знову можуть жити своїм звичайним сірим життям. Та чи дійсно чума подолана? Автор натякає, що «хвороба» скоріш за все просто причаїлася, як дикий звір, аби відпочити та напасти знову. Головний герой роману лікар Ріє в кінці твору говорить: «Мікроб чуми ніколи не зникає . він терпляче чекає своєї години і, можливо, прийде на повчання людям…». Зрозуміло, що вустами героя сам письменник висловлює пересторогу всьому людству. І єдиною можливістю подолати чуму є активне протистояння всупереч власним ваганням.

Сенс назви роману А. Камю «Чума»

Шкільний твір

Роман Альбера Камю «Чума» — це скупа розповідь, не тільки про епідемію жахливої хвороби, а в першу чергу про моральний вибір кожним із героїв твору свого місця в ситуації, коли існує реальна загроза смерті.

Події у місті Орані відбуваються 194. року. Який же рік мав на увазі автор? У роки Другої світової війни чи тоді, коли вона тільки-но закінчилася? Тоді назва «Чума» може означати не тільки конкретну хворобу. Вимикає асоціація з «коричневою чумою», що поширилася в Європі на початку 30-х років XX століття, прогриміла танками по всьому світу, знищуючи мільйони жителів, а потім недобитою до кінця змією заповзла в темні щілини зализувати рани й відновлювати сили.

За свідченням самого Камю, «Явний зміст «Чуми»» — це боротьба європейського Опору проти фашизму. «За допомогою чуми я хочу передати атмосферу задухи, від якої ми потерпали, атмосферу небезпеки й вигнання, в якій ми жили тоді. Водночас я хочу поширити це тлумачення на існування взагалі. Чума покаже моральне обличчя тих, кому минулої війни випало думати, мовчати і страждати».

Образ чуми — це не тільки символ війни. Це універсальна метафора зла. Герой роману інтелектуал Тару говорить: «Чума — не тільки хвороба, не тільки війна, це також смертні судові вироки, розстріл переможених, фанатизм церкви і фанатизм політичних сект, загибель безневинної дитини в лікарні, суспільство, влаштоване геть погано, так само як і спроби, всупереч опору влади, улаштувати його заново. » Мікроби чуми гніздяться повсюди, підстерігають кожен необережний крок людини, влади, суспільства. Усе людство в цілому й кожна людина зокрема може перебувати в стані «зачумленості». Того стану майже нікому не вдалося уникнути, але його треба долати, мобілізуючи волю, духовні й моральні сили особистості. Бути «зачумленим» — це не лише готовність убивати, а й непротистояння насильству, примирення з тими, що вбивають.

Прикладів такої «зачумленості» XX століття знає багато: фашистська Німеччина, більшовицький СРСР, червоний Китай. І як тільки люди доброї волі перемагають зло в одному місці, воно піднімає голову в іншому. Доктор Ріє переконаний, що «чума — це нескінченна поразка». Дослухаючись до радісних криків жителів Орана, яке нарешті звільнилося від хвороби, від кордонів навколо міста, Ріє думав, що радість знаходиться під постійною загрозою. Він знав те, про що забула ця щаслива юрма: «бацила чуми ніколи не вмирає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку меблів або в столі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і почне їх конати на вулиці щасливого міста».

Чума — це уособлення всесвітнього зла, яке повністю перемогти неможливо. Остаточна перемога над ним недосяжна, але усвідомлення цього не повинно паралізувати волю й розум людей, їхньої готовності до боротьби.

А. Камю шукає в людині сили, що піднімають супроти зла, і знаходить їх у самій природі людини, яка здатна кинути виклик Богові й Долі й одвічному хаосу.

Що, на думку А. Камю, може врятувати людство від чуми і від зла взагалі?

Альбера Камю ще за його життя часто називали філософом, але сам письменник так не вважав і скоріше волів називатися літератором. Головним предметом його творчості була людина, її психологія, поведінка в різних життєвих ситуаціях.

Письменник добре знав життя, бо виріс у кварталах алжирської бідноти, сам пробивав собі дорогу.

Навчався в Алжирському університеті, захоплювався філософією Шопенгауера, К’єркегора, Ніцше, зачитувався романами Достоєвського.

Пізніше Альбер Камю займається політичною діяльністю, вступає в компартію і активно виступає проти впливу фашизму на літературу, а в роки війни бере участь у роботі антифашистської підпільної організації «Комба». Він не рветься на вершину слави. Уже сама боротьба, прагнення дійти до вершини робить його щасливим.

У центрі всіх творів Альбер Камю ставить людину, яка обов’язково має діяти, приймати рішення, робити вибір. Його герої стоять на роздоріжжі й вирішують проблему власного індивідуального існування в моменти, коли спокійний плин життя порушується якоюсь кризовою ситуацією. Для жителів невеликого міста Орана цю кризову ситуацію створила чума. До цього люди живуть кожен сам по собі. Вони багато працюють, але думають тільки про комерцію і бариші, вечори просиджують у кав’ярнях, але розмови точаться лише про угоди, морські фрахти й дисконти. Здається, ніхто й ніщо не зможе об’єднати цих людей, що, мов далекі зірочки чи планети, крутяться кожен по своїй орбіті й навколо своєї осі.

Та чума, що стала загрозою кожному життю, поставила всіх перед вибором: позакривати вікна, двері, відгородитися від світу чи об’єднатися і всім разом протистояти злу. Звичайно, багато людей вибрали перший варіант, але більшість жителів зрозуміли, що перемогти епідемію вони зможуть тільки разом. Взаємодопомога, бажання підставити плече ближньому вирвали з обіймів смерті ціле місто.

Та були в Орані й такі люди, які на нещасті зуміли розбагатіти. Це контрабандисти, що таємними стежками привозили у місто товари й допомагали декому з городян вислизнути з міста. .

Кожен робив свій вибір. На цій землі існують лихо і жертви, і чесна, порядна людина не має права ставати на бік зла, в чому б воно не проявлялося. Треба чинити опір, навіть якщо для цього доводиться робити над собою неймовірні зусилля. Зло панує не там, де його аж занадто багато, а там, де люди не борються, не чинять йому опору. Альбер Камю у своїх творах учить нас пліч-о-пліч захищати добро, справедливість, людську гідність, разом протистояти злу і насильству.

Твір на тему: «Соромно бути щасливим одному» за романом А. Камю «Чума»

Творчість Альбера Камю є прикладом гармонійного поєднання талантів видатного філософа і письменника в одній особистості. У своїх творах письменник розмірковує над сенсом життя людини і абсурдністю оточуючого світу. При цьому людину А. Камю ставить понад усе, бо він впевнений, що у більшості своїй – це мислячі, світлі, повні відповідальності за все істоти. Тому людина повинна виконувати свій обов’язок перед суспільством, переборювати відчай, бунтувати проти присутнього в нашому житті абсурду, втручатися у повне нісенітниць і зла життя. Причому бути щасливими поодинокі люди просто не можуть. Підтвердженням тому є роман-притча «Чума» А. Камю, опублікований у 1947 році.

Як свідчив сам автор роману, явним змістом «Чуми» стала боротьба учасників руху Опору проти засилля у Європі нацизму. За допомогою чуми письменник прагнув передати атмосферу вигнання і загрози, атмосферу великої задухи, в якій скніли люди. Водночас А. Камю поширив значення образу чуми на загальне буття. Через це у романі з надзвичайною гостротою постають важливі філософські проблеми добра і зла, важкого морального вибору кожної людини: не маючи найменшої надії на перемогу, бунтувати проти нездоланного зла, або скоритися невідворотній дійсності.

Події, які описуються у творі, відбуваються у далекому місті Орані, що розташоване в Алжирі. Це місто раптово охопила епідемія чуми, і, навіть коли носії цієї жахливої хвороби – щури – масово тікали з міста, у появу страшного захворювання ніхто не вірив. «Як вони мали повірити в чуму, що одразу перекреслює майбутнє? Вони мали себе вільних, але ніхто не буде вільний, поки існують лиха».

Одним з перших, хто зрозумів усю критичність ситуації і усвідомив, що в такому становищі можна покластися лише на постійну повсякденну працю, і «головне – це добре робити свою справу» – доктор Ріє. Він закликає усіх оточуючих до боротьби: «Коли бачиш скільки біди і горя що приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою». І хоча для будь-якого тогочасного лікаря боротьба з епідемією чуми – це «нескінченна поразка», Ріє не опускає руки: «Навколо мене пітьма, а я пробую бодай, що-небудь у ній побачити. Я не знаю, ні що на мене чекає, ні що буде при цьому. Зараз є хворі і треба їх лікувати. Я бороню їх, як умію, та й усе». Найважливіше у житті Ріє – за будь-яких обставин залишатися справжньою людиною.

Ще один герой роману «Чума» – Жан Тарру, який з такою ж гідністю, як і доктор Ріє, виконує свій громадський обов’язок. Хоча він і розуміє, що лихо, як і жертви, вічні, але Тарру хоча б намагається опинитися по інший бік лиха.

Ознакомьтесь так же:  Отрубевидный лишай в картинках

Не менш гідним персонажем можна назвати і паризького журналіста Рамбера, який з початку епідемії всіма правдами і неправдами намагався виїхати з міста і опинитися поряд з коханою жінкою. Але йому стає «соромно бути щасливому одному» у такі важкі часи, тому він теж залишається в Орані. Він самовіддано працює в дружині, яку створили однодумці журналіста – доктор і мислитель Тарру, службовець Гран та деякі інші не байдужі городяни, які не можуть залишатися осторонь. Вони впевнені, що «треба боротися в той чи інший спосіб , нізащо не падати навколішки». Саме ці люди сміливо виїздять на виклики, вивозять за місто трупи, ізолюють зачумлених, допомагають мешканцям міста «ввійти в чуму» і зрозуміти, ще боротьба з епідемією є справою усіх без винятку.

Завдяки самовідданій праці добровольців через рік чума у місті починає відступати, поступово втрачає свої сили і виснажується. «Уже з одного того, як випускала вона зі своїх, пазурів явно приречені на смерть жертви, з того, як вона засапалась і метушилась, можна було з певністю сказати, що вона пошарпана, втомлена, в чомусь розладналася, ніби, втрачаючи владу над собою, чума водночас утратила свою математично несхибну дієвість, колишнє джерело своєї сили».

І ось одного чудового зимового ранку на світанку нарешті відкривається міська брама, і оранці відзначають цей день як найбільше свято у історії міста. Тільки доктор Ріє, поспішаючи святковими вулицями, розуміє, що «бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку меблів або і в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години». Отже, зло в нашому світі не можливо повністю знищити, час від часу воно з’являється то в одному, то в іншому вигляді. Тому час від часу і людина повинна робити свій вибір – бунтувати проти зла або скоритися йому.

твір за романом А Камю Чума чи мала сенс боротьба оранців

У нас Ви маєте можливість замовити матеріал за темою «твір за романом А Камю Чума чи мала сенс боротьба оранців», або знайти вже готові матеріали, які містять певну інформацію за даним запитом

Наша колекція рефератів містить понад 60 тис. учбових матеріалів! На сайті «Рефсмаркет» Ви можете скористатись системою пошуку готових робіт, або отримати допомогу з підготовки нового реферату практично з будь-якого предмету.

Нам вдячні мільйони студентів ВУЗів України, Росії та країн СНД. Ми не потребуємо зайвої реклами, наша репутація та популярність говорять за себе.

Альберт Камю (Чума)

Проблема вибору і її гуманістичне вирішення, тема перестороги в романі Альбера Камю «Чума»

1. Історія створення роману, тематика та проблематика твору.

2. Жанр, фабула, символічність назви.

3. Система образів у романі:

в) Раймон Рамбер;

4. Антигуманна та аморальна позиція Коттара та старого астматика.

5. Місце роману «Чума» у світовій літературі, його ідейна спорідненість з творами української літератури, з іншими видами мистецтва.

Найбільш визначним з художніх творів, написаних Камю, вважався його роман «Чума». Твір писався під час Другої світової війни і був опублікований вже після її закінчення, в 1947 році. Окремі фабульні мотиви і відгуки творчого задуму роману зустрічалися й у інших творах Камю, зокрема у збірці новел «Літо», у драмі «Калігула» та «Стан облоги». Помітну роль у формуванні творчого задуму роману відіграли й ті побутові деталі та спостереження, які запали в уяву письменника під час його перебування в Орані. Одним із таких яскравих вражень, зокрема, став образ «котячого дідка», який неодноразово згадував у романі і який мав реальну життєву основу: чудернацького старигана, який підманював котів, а потім плював їм на голови, Камю справді бачив на одній з вулиць Орану. Перший варіант назви твору появився в 1941 році: «Чума, або Пригода (роман)». Тоді ж Камю почав інтенсивно вивчати літературу, тематично пов’язану із характером творчого задуму. Камю працював над романом дуже ретельно, поступово розширивши коло персонажів, задіяних у сюжеті. Від одного варіанта рукопису до іншого змінились і плани письменника щодо композиційної побудови твору, деяких його фабульних мотивів і жанрової форми.

Жанр роману визначали як притча — це повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаторській частині твору, це інакомислення. У притчах зосереджена певна моралізаторська ідея. Це — своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам. За жанром — роман-попередження, роман-пересторога. Хроніка датована досить точно — 194. рік. Це Друга світова війна. У цей час слово «чума» можна було почути де завгодно. «Коричнева чума» — так говорили про фашизм, та й зараз говорять. Крізь записи хроніки вимальовувався образ «історичної чуми». У романі чума ототожнювався з війною.

«В мире всегда была чума, всегда была война. И однако ж, и чума, и война, как правило, заставали людей врасплох». Отже, Чума — Війна — Зло — Абсурд.

«Чума» — це книга про тих, хто не підкорився, а не про тих, хто здався, книга про смисл існування, яке відшукувало серед безглуздого існуючого.

Метафізичного зла, невіддільного від буття

Трагічної «долі людської», бо зло нездоланне

Образ Чуми поставив перед героями такі запитання:

1. Що таке життя?

2. Що значить зберегти гідність перед наступом стихії зла?

3. Що значить людське щастя?

4. Що значить релігія?

Експозиція твору — хроніка тяжкого року в Орані. Пройшовши крізь міські ворота слідом за очевидцем того, як одного дня тут раптом вилізли з підвалів тисячі пацюків і спалахнула епідемія чуми, читач потрапив у сумні квартали, випалені сонцем.

Зав’язка — суперечка доктора Ріє з колегами і чиновниками, які не бажали глянути правді в обличчя і визнати, що вони мають справу з чумою.

Розвиток дії — створення санітарних дружин, спроби Рамбера втекти з Орана, досягнення чумою своєї вищої точки.

Кульмінація — винахід вакцини і врятування перших хворих.

Розв’язка — зняття санітарних кордонів, прихід до Орана першого потягу, смерть дружини лікаря, Ріє біля помираючого Тарру.

Фінал роману відкритий. Мабуть, через те, що знищити чуму неможливо, оскільки за певних умов вона знову повернеться

Фабульну основу роману склала розповідь про відчайдушну боротьбу мешканців алжирського містечка Оран з епідемією чуми, яка раптово вторглася у розмірене і спокійне життя міста, зруйнувала його звичний ритм і вселила у серця ще донедавна впевнених у собі оранців відчуття повної незахищеності, непевності, самотності і страху смерті. Композиція роману побудована у формі чіткого хронікального викладу подій, які подано в їх послідовному часовому перебігу, при цьому навіть розподіл частин твору приведений у відповідність до природного розподілу відрізків часу. А саме: усі події, викладені у романі, розгорталися протягом одного року. П’ять частин, з яких складався роман, майже точно розподілені за порами року і послідовно фіксували усі етапи наростання, загострення і спаду чумної епідемії. Навесні, в першій частині роману, чума вперше виявила свої страшні знаки у місті. Літо, події якого охопили друга і третя частини роману, — це період невпинного наростання і катастрофічного загострення масштабів епідемії. Восени — у четвертій частині роману — показано, як поступово епідемія стабілізувалася, не зменшуючи, але й не збільшуючи кількості своїх щоденних жертв. Нарешті на кінець грудня епідемія повністю зійшла нанівець.

Розповідь у романі побудована у формі своєрідної хроніки, яка велася від особи оповідача і достатньо скрупульозно і послідовно фіксувала усі етапи розгортання епідемії чуми і перипетії опору, який намагалися вчинити цьому страшному лихові мешканці містечка. На перших сторінках роману цей оповідач не розкриває свого імені, але далі ми дізналися, що це один з головних героїв твору — лікар Бернар Ріє.

Образ лікаря став одним із центральних у творі. В романі він виступив як один з «літописців» — розповідачів, очима якого ми бачимо змальовані у творі події. Він походив із родини робітників, у нього смертельно хвора дружина, дбайливо ставився до виконання своїх лікарських обов’язків. Моральну позицію

Ріє визначив абсолютно безкомпромісне ставлення до лиха, перед лікарем, не стоїть питання: боротися чи ні з чумою. Ріє прекрасно розумів власну обмеженість і всю безперспективність боротьби з чумою і незважаючи на це без будь-яких вагань включився у цю боротьбу і боровся до кінця. Він здатний і на самопожертву, але у виконанні своїх обов’язків не бачив нічого героїчного.

Лікар розумів, що чуму не здолати, як не здолати і абсурдності світу, але сенс власного буття і буття кожної людини герой вбачав у тому, щоб не зламатися перед тиском безглуздя, не скоритись йому, спільними зусиллями протистояти йому і хоча б у цій ідеї людської солідарності віднайти сенс, який виправдає особисте існування кожного.

Жан Тарру — це також один з провідних персонажів роману і також герой-ідеолог і літописець чуми. Для нього чума — це не просто епідемія, локальне лихо, а символ людського буття взагалі. Ще до епідемії, визнавши людське життя зачум-леним, він намагався з цим боротися, протистояти усьому, що внесло в життя людини страждання і смерть. Герой став на боротьбу з чумою, організувавши в місті санітарні дружини. Впродовж майже всього роману постать Тарру залишала дещо загадковою і непевною, хоча саме він ініціював рішучі заходи, спрямовані на боротьбу з чумою. І лише, практично, в самому кінці роману розповів історію свого життя, яка пояснили його поведінку і характеризувала його світогляд. Дитинство і юнацькі роки літописця склалися цілком безхмарно. Його батько був помічником прокурора і пристойно забезпечував власну родину. Але одного разу хлопцю довелося бути присутнім на засіданні суду, де його батько вимагав смертного вироку для молодої людини. Тарру побачив переляк підсудного, відчув крижаний подих смерті, і світ відразу змінився в його очах.

З того часу він зненавидів світ, в якому люди вбивали один одного, безглуздий світ жорстокості і насильства, який від того часу асоціював для нього з чумою, а стан людини, що визнала правомірність і зверхність над собою такого стану речей — зачумленим.

Раймон Рамбер — паризький журналіст. Він приїхав до Орана, щоб написати репортаж про санітарний стан міста і, можна сказати, випадково потрапив до карантину, викликаного епідемією. Його першою думкою була мрія про втечу з ізольованого міста. У Парижі на нього чекала кохана жінка, і заради щастя з нею готовий був знехтувати тією спільною справою боротьби проти чуми, до якої закликав Ріє. Рамбера не можна назвати боягузом. З його слів дізнаємося, що він у складі інтернаціональних бригад брав участь у війні з фашистами в Іспанії. Думки про втечу появилися в нього не від страху. До втечі його спонукало кохання, яке він вважав найбільшою цінністю у житті. Але, незважаючи на те, що Оран чуже для нього місто, Рамбер приходить до усвідомлення того, що не можна залишатися байдужим до страждань ближнього.

Моральна позиція Рамбера також виявилася співзвучною поглядам Ріє та Тарру, але, на відміну від них, він прийшов до розуміння необхідності співчуття і солідарності не відразу, а в процесі важких моральних коливань і роздумів.

Жозеф Гран уособлював світ «маленьких людей», посягання і думки яких не сягали далеких філософських узагальнень. З роману дізналися, що через відсутність коштів не отримав диплома, який би засвідчував його освіту. Коли запропонували роботу дрібного службовця в мерії з низькою платнею, погодився. З тих пір упродовж 22 років у його житті майже нічого не змінилося. Він — людина безбарвна і навіть дивакувата. Через бідність його залишила дружина, але він сподівався її повернути і написав роман. Гран, для якого недосконалість світу асоціював виключно з невпорядкованістю власної долі, включився у боротьбу проти чуми без пафосних декларативних заяв, розглядав її як закономірне продовження своєї повсякденної, рутинної роботи.

Отець Панлю — герой-ідеолог — посів у романі особливе місце. Теза про абсурдність світу для нього принципово неприйнятна. Тому чуму, як джерело безладдя, священик у перших своїх проповідях співвідносив з карою Божою, що її насилало небо на грішників.

Не всі герої твору виступили як ідейні однодумці. Контрабандист Коттар поділив тезу про абсурдність світу, але, на відміну від інших, наслідки цього, активізованого чумою, суспільного хаосу його цілком влаштовували, оскільки виправдовували його діяльність і практично і теоретично. Перебуваючи у постійному конфлікті із законом, відчуваючи себе відчуженим у суспільстві, яке спирається на будь-який, хоча б елементарний порядок і встановлені ним моральні обмеження, Коттар ще до епідемії чуми спізнав цей стан зачумленості і тепер радів, що загальний стан зачумленості, який охопив місто, немовби вирівняв його з іншими мешканцями Орана. Саме з цих причин чума для нього — не загроза, а швидше — моральна союзниця, яка виправдала його дії і внесла сенс в його існування. Тому він не зацікавлений у боротьбі з нею. Словом, чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас нужденного своєю самотністю вона обернула на спільника. Бо він явний спільник, спільник, задоволений своїм становищем. Герой — співучасник усього, що підмічав: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ. Коттар розумів, що повага і зацікавленість, яку виявили до його особи Ріє, Тарру, Рамбер або інші мешканці Орана, яких він забезпечив контрабандними товарами, тимчасова і зумовлена лише станом їхньої спільної зачумленості.

З цих причин (персональної зачумленості у світі, який прагнув позбавитися чуми) намагався позбавити себе життя на початку роману і з відчаю відкривав вогонь по перехожих, які в кінці роману раділи позбавленню міста від чуми.

Старий астматик — Це одна з найбільш колоритних і незвичайних постатей у романі. Хворий дідок, старий ядушник, як його назвав у романі оповідач, відносився до числа постійних пацієнтів доктора Ріє, крім того, він його сусід. Дідок цей насправді дивний настільки, що його можна було б сприйняти й за божевільного, але виявилося, що свої безглузді і комічні вчинки кожного разу аргументував своєрідною життєвою філософією. Як вірити жінці, він ще замолоду мав свої химери. Його ніколи нічого не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні музика, ні жінки, ні прогулянки. Він і з міста жодного разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжира, зійшов на найближчій від Орана станції — далі подорожувати йому було не до снаги — і першим же поїздом повернувся додому. Старий розтлумачив Тарру, враженому таким замкнутим способом життя, що за релігією перша половина людського життя — це сходження, а друга — спуск; коли почався цей спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини відібрати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити.

Фактично своєю поведінкою старий ядушник декларував позицію відстороненості від життя, відмови брати участь у вирішенні злободенних проблем, що постали перед суспільством. Філософія ядушника — це доведена до логічного кінця концепція «стороннього», абсурдизована позиція людини, що не визнала сенсу життя через його абсурдність, і зрештою довела власне існування до стану повної безглуздості.

Відголоски роману «Чума» можна зустріти і в українській літературі, де під поняттям «чума» зображено насильницьку колективізацію та голодомор 1933 року, пекельні кола, влаштовані радянською системою. Це такі твори, як «Марія» Уласа Самчука, «Жовтий князь» В. Барки, «Сад Гетсиманський» І. Багряного.

Ознакомьтесь так же:  Как при простуде сбить температуру

Чи мала сенс боротьба оранців за романом чума

1. Загальний огляд французької літератури ХХ століття.

2. А.Камю. «Міф про Сізіфа», «Бунтуюча людина», «Сторонній», «Чума».

3. Роман «Чума» — екзистенціалістський твір.

абсурдизм (лат.безглуздий) – термін, що вживається істориками літератури, які аналізують поведінку персонажів з позицій правдоподібності.

авангард (авангардизм) (фр. – передовий загін) – виникає, коли певний напрям або стиль переживає вичерпність своїх зображально-виражальних можливостей. В історичному аспекті авангардизм розглядається як одне з помітних відгалужень модернізму, котре перейняло деякі його формальні ознаки, відкинувши філософську (духотворчу) основу, орієнтуючись на деструктивну «мінус-культуру» (експресіонізм, абстракціонізм, театр і драма абсурду, поп-арт).

екзистенціалізм – течія, що найбільш чітко виявилася у Франції в 30-50 рр. Спільною рисою більшості екзистенціалістів можна назвати намагання пояснити буття через призму особистого існування (екзистенції). Екзистенціалізм характеризує загальний стан особистості як відчуження від суспільства, історії, визнається абсурдність людського існування. Основна проблема екзистенціалізму – пошук шляхів людської свободи. Серед найпоширеніших рис поетики екзистенціалізму – пряме вираження авторської світоглядної концепції, застосування типу оповіді від першої особи, притчевість.

притча (від давньорус.історія, нещасливий випадок, а також приклад) – оповідний алегорично-повчальний твір філософського, релігійного, морального змісту з двоскладовою композицією, в основі якої лежить приклад і його пояснення.

сюрреалізм (фр.надреалізм) – авангардистська течія в літературі і мистецтві, що виникла у Франції в 10-20 рр. ХХ ст. Сюрреалісти намагалися утвердити в правах творчості інтуїцію, спонтанність, безпосередність. Оголошувалася війна розумові, логічному пізнанню, матеріалізму та реалізму в мистецтві. Сюрреалізм характеризувався як «чистий психічний автоматизм», «диктування думки поза всіляким контролем з боку розуму, поза будь-якими естетичними або моральними міркуваннями». У літературі сюрреалізму поєдналися несподівані образи, парадоксальні, контрастні і часто безглузді (Ґ. Аполлінер, Л. Арагон, П. Елюар, А. Бретон). В українській поезії риси сюрреалізму мали твори В. Хмелюка, Б.-І. Антонича, Е. Андієвської, Ю. Тарнавського.

ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ТЕМИ

1. Загальний огляд французької літератури ХХ століття.

Історія XX століття для Франції, як і для всієї Європи, була відзначена ранами двох світових воєн. Обидві розгорталися на її території, і під час другої – країні довелося пережити приниження розгрому, окупації й офіційної «співпраці» з гітлерівською Німеччиною. Військово-політичні конфлікти, починаючи ще з Франко-пруської війни 1870–1871 рр., створювали живильний ґрунт для правонаціоналістичних партій, які протистояли спочатку буржуазним республіканцям на межі XIX–XX ст., а потім соціалістам і комуністам 30-х рр. Ця боротьба в період німецької окупації (1940–1944) вилилася
в озброєне протиборство між украй правим колабораціоністським урядом
і антифашистським Опором, що на час війни об’єднав демократів
і комуністів.

У наступні роки двигуном французької політики були ліві, перш за все комуністи. Вони мали великий вплив у суспільстві й культурі завдяки своєму внеску в Опір, але потім поступово втратили його, слухняно підтримуючи політику СРСР. Взагалі, підтримка комуністичного експерименту в Росії, що примушувала закривати очі на злочини сталінізму, залишалася болісною проблемою для французької лівої інтелігенції.

Інша важлива тема ідейної боротьби в країні – розпад колоніальної імперії, етапами якого стали в 50-х рр. дві програні Францією війни – індокитайська і особливо хворобливо пережита французами алжирська.

Політичні перипетії істотно вплинули на розвиток художньої літератури у Франції. Саме в XX ст. там остаточно сформувався успадкований від Вольтера, Гюго і Золя образ письменника, що не залежний від влади, висловлює свою думку з актуальних політичних проблем, виносить про них моральне й історичне судження. У період Першої світової війни таку роль відіграв Ромен Роллан, у 30-х рр. – Андре Жід, що підтримав комуністичний рух, а потім засудив сталінський режим; після Другої світової війни світовим авторитетом користувалися Жан Поль Сартр і Альбер Камю.

Письменники прагнули відтворювати і досліджувати «ситуації» у філософському значенні цього поняття – аналізувати суперечливу свідомість сучасної людини, що втратила опору і вимушена самостійно, на особистому досвіді виробляти власні моральні принципи й ідеали. Це нове екзистенціалістське розуміння людської свободи особливо яскраво виражене у письменників Жіда, Сартра, Камю, Сент-Екзюпері. У 40–50-х рр. екзистенціалізм, що сполучав у собі філософські, художні, соціально-політичні прагнення, увійшов у моду і довго залишався головною течією у французькій прозі, драматургії, есеїстиці.

Французька поезія ще до Першої світової війни завдяки творчості Гійома Аполлінера та Жана Кокто засвоїла естетику авангардизму. Надалі у її розвитку виняткову роль відіграв сюрреалізм, що виник у 20-х рр. – міжнародна літературна й художня течія, на чолі якої стояв Андре Бретон (1896–1966). Вона об’єднувала різнорідні тенденції: власне художні, політичні, містичні. Своєю практикою «автоматичного письма», вільних асоціацій сюрреалісти прагнули, у дусі фрейдівського психоаналізу, вивільнити роботу несвідомого і тим самим виявити в повсякденному житті символічні вияви «надреальності».

Протягом усього століття у французькій словесності наростала тенденція до самоопису, «літератури про літературу». Марсель Пруст, присвятивши багатотомний роман «пошукам втраченого часу», механізмам ностальгічної пам’яті, одночасно розказав у ньому й історію становлення письменницької свідомості. Його автобіографічний герой через спостереження над життям світських снобів приходить до думки про написання великої, новаторської книги – тієї самої, яку у результаті й написав Пруст.

Ця традиція була підхоплена й переосмислена неоавангардистами 50–60-х рр. – драматургами театру абсурду і прозаїками школи «нового роману». У драмі абсурду випробовуються межі драматургічної творчості: п’єсу очищують від таких невід’ємних, здавалося б, атрибутів, як зв’язна історія і психологія характерів, щоб отримати в залишку чисту формальну структуру театральної дії. Так само і «нові романісти», послідовно виганяючи з роману «застарілі» поняття персонажа і сюжету, оголювали його базову структуру – відносини письменника з мовою і з абстрактним, позбавленим усякої характерної визначеності героєм.

Досвід «нового роману» був осмислений критиками – Роланом Бартом (1915–1980), Філіппом Соллерсом (народився у 1936 р.), Юлією Крістевою (народилася в 1935 р.). Вони запропонували замінити традиційну літературну творчість безособовим «письмом», яке зайняте не зображенням реальності, а критичним дослідженням можливостей мови, розчиненої у ньому ідеології. У 1968 р. Барт висунув гасло «смерті автора».

Французька література останніх десятиріч XX ст. знаходилася на роздоріжжі. Зайнята осмисленням ідейної спадщини століття (цим інтересом до недавньої історії багато в чому обумовлений сьогоднішній підйом жанру літературної біографії), залишивши у минулому авангардистські експерименти і зазнавши порівняно незначного впливу віянь світового постмодернізму – до останнього можна лише із застереженнями віднести творчість таких романістів, як Жорж Перек (1936–1982) або Мішель Турньє (народився в 1941 р.) – вона намагається відшукати нові форми в умовах послабленого впливу художньої словесності.

2. А.Камю. «Міф про Сізіфа», «Бунтуюча людина», «Сторонній», «Чума».

Народився Альбер Камю 7 листопада 1913 року у м. Мондові (Алжир), рано залишився без батька: Люсьєн Камю помер у шпиталі від тяжкого поранення, отриманого в битві на Марні, коли Альберу виповнився лише рік. Після цього мати переїхала до Алжиру, де працювала прибиральницею в багатих сім’ях. Життєвий шлях А. Камю став яскравим доказом можли­вості виклику долі. Важкее дитинство, боротьба за майбут­нє були одними із визначальних чинників формування його впевненості у необхідності «без надії сподіватися», протистояти обставинам.

Уже в початковій школі Альбер виявив блискучі здібності та наполегливість у навчанні. Закін­чивши школу з відзнакою, він вступив до Алжирського ліцею на стипендію, яку виклопотав для нього його шкільний учитель Луї Жермен. У 1930 р. Камю захво­рів на туберкульоз і майже рік провів у лікарні. Це випробування загострило його інтерес до проблем життя і смерті, осмислення трагізму людської долі та можливості протистояння абсурдності буття.

На формування його філософських уподобань впли­нуло знайомство у ліцеї з викладачем філософії Жаном Реньє, від якого Камю дізнався про ідеї релігійного екзистенціалізму. У 1932 р. майбутній письменник вступив до Оранського університету (Алжир), де вивчав давньогрецьку філософію. У сфері його інтелектуальних зацікавлень були праці С. К’єркегора, О. Шпенглера, А. Шопенгауера, Л. Шестова. Однак академічним філософом А. Камю не став, зауваживши про причину цього: «Хочеш стати філософом — пиши романи». У них митець відмовляється від тенденційності та заангажованості, орієнтуючись на художнє втілення глибо­ких філософських роздумів. Його твори не мають точної понятійної системи. Світоглядні міркування автора перебувають передусім у напрямі художньо-публіци­стичного інтуїтивного пошуку.

Як і Сартр, Камю був людиною з надзвичайно актив­ною життєвою позицією: ще в університеті організував театр Праці, реалізуючи свою творчу енергію в акторсь­кій і режисерській діяльності. А. Камю цікавився і су­спільно-політичним життям: приєднувався до комітету Міжнародного руху захисту культури проти фашизму, співпрацював у журналах і газетах лівого спрямування. Вважаючи на той час марксизм прогресивною ідеологі­єю, у 1935 р. вступив до комуністичної партії Франції. Його приваблювало бунтарське в ідеях марксизму, діє­вість, можливість впливати на життя. Однак через два роки Камю вийшов із партії.

Поступово мрії молодого митця про можливість впливу на світ зазнають поразок. Йому судилося жити у складні часи: світ наближався до Другої світової війни, загроза якої руйнувала сподівання, пов’язані із впливом людини на розвиток історії. Поступово Камю доходить думки про абсурдність життя (хоча це не означало відсутності сенсу індивідуального життя), що започаткувало його філософування. Абсурд у його розумінні завжди був пов’язаний з індивідуальним бунтом як виявом людської гідності. Ці проблеми стали провідними у збірці есе «Виворіт і лице» (1937), в яких життя розглядається як постійний процес становлення людини.

Навесні 1940 р. Камю переїжджає до Парижа, де роз­починає журналістську діяльність, паралельно працю­ючи над трагедією «Калігула» (1944), романом «Щасли­ва смерть» (1941) та філософським есе «Міф про Сізіфа» (1942).

Восени 1941 р. Камю приєднався до однієї з органі­зацій руху Опору, будучи глибоко переконаним, «що стати на бік концтаборів неможливо». Він збирав інфор­мацію для партизан, співпрацював у нелегальних виданнях, в яких за 1943-1944 рр. були надруковані «Листи до німецького друга» з осудом антигуманної ідеології фашизму. У 1944 р. письменник очолив газету «Комба», засновану ще у підпіллі.

4 січня 1960 року А. Камю загинув в автомобільній катастрофі, повертаючись до Парижа після Різдвяних свят.

Художнім творам А. Камю не притаманна елітар­ність. Природна краса і життя зовнішнього світу вщерть наповнюють його тексти життям, віддзеркалюючи філософську концепцію автора. В її основі — любов, яка рятує людину від усіляких бід.

«Сторонній». Перший літературний успіх А. Камю приніс роман «Сторонній» (1940). Передвісницею «Стороннього» була дипломна робота Камю «Християнська метафізика та неоплатонізм» (1936). Вивчення гностиків переконало його в тому, що людина почувається чужою у світі, який оточує її.

«Сторонній» — важливий етап розвитку філософсь­кої думки Камю, погляди якого за роки творчості зазна­ли значної трансформації. Попри те, що письменник заперечував належність до екзистенціалізму, з цим напрямом його єднає думка про відсутність значущості світу. У 1940-1950 рр. Камю сприймали як одного з найвизначніших представників екзистенціалізму, став­лячи в один ряд із Сартром. Хоч між ними були деякі філософські, а пізніше і політичні розбіжності, їхні ідеї увійшли у масову свідомість як вчення про абсурд. Та якщо ранній Сартр зосереджувався більше на аналізі відчуття відчуженості, то Камю, визнаючи абсурдність життя, із самого початку намагався пізнати шляхом метафізичного прозріння істину людського призначення. І хоч у боротьбі з абсурдом людині часто дово­диться жертвувати собою, але тільки у моменти вирі­шальних випробувань вона має шанс осягнути своє призначення як мислячої істоти.

Головний герой роману дрібний чиновник Мерсо веде скромне життя, без яскравих подій і будь-якого осмислення свого призначення. Здається, він нічим не відрізняється від оточення. Камю ставить Мер­со у характерну для філософії екзистенціалізму межову ситуацію: герой скоює злочин — безглузде вбивство, причиною якого був не злочинний намір, а загальна роздратованість, фізичний стан, зумовлений впливом спекотного сонця. З того моменту він стає для інших чужинцем.

Композиційно роман поділено на дві частини: життя Мерсо до вбивства і реконструкція цього життя під час судового слідства. Суд вимагає від Мерсо сформувати причини скоєного злочину, тому що наявні мотиви не вкладаються у звичну систему уявлень. Мерсо винний не тільки тому, що вбив людину, — він нехтує суспіль­ними законами, відмовляється знаходити зрозумілі для суддів пояснення, навіть якщо для цього необхідно збре­хати. Тому в очах обивателів такий «сторонній» набуває зловісного ореолу. Суддів бентежить не стільки вбив­ство, скільки можливість знищення звичних цінностей.

Усі вчинки Мерсо, подані у першій частині роману як буденні чи випадкові, трактуються під час судових засідань як прояви його злодійського єства: відсутність сліз біля труни матері — цинічна байдужість; наступ­ний після похорону день, проведений із жінкою на пляжі, — гріховне падіння, святотатство; знайомство із сутенером — належність до злочинного світу; вбивство — запланована помста запеклого злодія і морального збоченця. Поведінка Мерсо, його нехтування усталеними правилами сприймаються як суспільна небезпека. Саме за це суд виносить смертний вирок. Камю зображує сцени суду як трагікомічний фарс. На його думку, суд, який нехтує інтересами особистості, не може бути пра­ведним.

Лише під час останньої сповіді розкривається правда Мерсо. Він розповідає священику, що давно збентежений трагізмом людського існування, зумовле­ним наявністю смерті. Життя людини — безцільна маяч­ня, а весь світ — суцільне безглуздя. Навіщо щось роби­ти, якщо все закінчиться однаково? Усвідомивши абсурдність буття, Мерсо відсторонюється від людей, їхня метушня знається йому невиправданою і смішною. Заперечуючи сенс соціального життя, цілеспрямованої суспільної діяльності, герой насолоджується красою природного світу, відчуваючи себе об’єктом впливу при­родних стихій, які керують ним. Під час убивства сонце мовби проникає і в його єство, роблячи Мерсо носієм таємничої космічної сили.

У цьому творі Камю заявив про себе як майстра інте­лектуальних парадоксів. Йому вдалося оригінально репрезентувати; проблему відчуженості свідомості окре­мої особистості від інших людей і наголосити на парадоксальній складності її вирішення. Однак позиція Мерсо не безсумнівна. Сповідуючи власну правду, він видається жертвою, яка має право на розуміння. Проте його свобода, нехтування законами людського співісну­вання небезпечні для інших. Утверджуючи свою абсо­лютну свободу він перекреслює значущість життя інших людей. У такому осмисленні конфлікту відчу­вається вплив ніцшеанської концепції, що надавала перевагу діонісійському прояву енергії.

Стильова специфіка роману, яку Р. Барт визначив, як «нульовий градус письма», аморфна плинність сюжету, емоцій на стриманість передають упевненість героя в безглуздості будь-яких свідомих дій, відтворю­ють його намагання розчинитись у позачасовому та без­межному всесвіті.

«Міф про Сізіфа». У 1942 р. А.Камю закінчує роботу над есе «Міф про Сізіфа», що мав підзаголовок «Есе про абсурд». У цьому етапному для автора творі осмислено проблему абсурду та самогубства. Камю зазначає, що думка про безглуздість життя захоплює людину зне­нацька, у момент метафізичного прозріння. Зазвичай індивід живе і вірить в існування сенсу життя, але рап­том запитує себе: «Навіщо я живу?». І не може знайти відповіді, що призводить до глибокого відчаю. «Все ж настає день, коли людина має усвідомити і проголоси­ти, що їй тридцять років. У такий спосіб вона стверджує свою молодість. Але разом з тим вона визначає себе від­носно часу. Вона посідає в ньому певне місце. Вона виз­нає, що перебуває в одній з точок кривої, яку мусить подолати. Вона належить часові, і з того жаху, який її охоплює, вбачає в ньому найжорстокішого ворога. Зав­трашнього дня, вона бажала завтрашнього дня, тоді як усім єством вона повинна б його зректися. Саме такий бунт плоті і є абсурдом».

Життя людини — біологічний процес, саме тому воно не має сенсу, однак для Камю це не означає відсут­ності суб’єктивного сенсу, який людина має вибудувати сама, щоб продовжувати життя. Саме цей сенс перетво­рює біологічний процес існування на людське осмисле­не життя. Філософські думки Камю сконцентровано за допомогою притчі про Сізіфа, коринфського царя, якого боги покарали вічним, але безцільним життям, сповне­ним відчаю та безнадії: Сізіф приречений піднімати важкий камінь на високу гору, знаючи, що його нама­гання марні — він ніколи не досягне вершини. Камю ніби скасовує вирок богів, оригінально інтерпретуючи ідейний зміст міфу. Він намагається визначити сенс життя не за допомогою кінцевої мети, а вбачає його у процесі діяльності, тому вважає Сізіфа щасливою люди­ною, що мужньо сприймає виклик долі: «Віднині цей всесвіт без господаря не здається йому ні безплідним, ні жалюгідним. Віднині кожен уламок цього каменя, кожен спалах руди цієї сповитої мороком гори вже самі собою творять світ. Самої боротьби, щоб зійти на шпиль, досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявити Сізіфа щасливим».

Ознакомьтесь так же:  Трихинеллезом можно заразиться

«Чума». У цьому романі, опублікованому в 1947 р., індивідуальний бунт набуває ознак колективного проте­сту. Письменник доходить висновку: якщо ситуація абсурду робить людину самотньою, то в річищі бунту, спрямованого на захист справедливості, людина утвер­джується через відчуття певної солідарності. У такий спосіб Камю поступово відходить від ніцшеанської ідео­логії, відзначаючи новий напрям власного ідейного розвитку в листі до Р. Бартеса 1955 р.: «На відміну від «Стороннього», «Чума», безсумнівно, відображає пере­хід від почуття індивідуального бунту до визнання спільної участі у бритві. Якщо й існує еволюція, вона здійснюється у напрямі солідарності та співучасті».

Дія роману відбувається у невеликому середземно­морському містечку Орані (Алжир). Головний герой, доктор Рійє, організатор боротьби із страшною епідемі­єю, веде літопис Чумного року. Про його авторство читач дізнається тільки наприкінці роману. Особистісна драма кожного мешканця міста репрезентована у контексті загального. Нотатки Рійє — документальне, безстороннє свідчення про колективну трагедію та боротьбу громадян Орану, ширше — усього людства.

Образ Чуми має багатогранний символічний харак­тер. У тогочасних трагічних умовах війни та окупації чума асоціювалась передусім із фашизмом, «коричне­вою чумою». Такі змістові паралелі підтверджував сам Камю, який наголошував на тому, що «очевидний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти нацизму». Однак цим змістом ідейно-тематична специ­фіка твору не обмежується. Фашизм — це один із про­явів загального абсурду людської долі, суспільства та історії. Роман «Чума» є не тільки літописом колектив­ної трагедії, а й розповіддю про велич людської незлам­ності у боротьбі з абсурдом буття, абсолютним злом.

Письменник у творі руйнує всі звичні аксіологічні орієнтири: зазнає поразки християнський провіденціалізм священика Панлю, який сприймає чуму як кару Господню і закликає мешканців міста покаятися. Чума виявляє алогічність буття, караючи праведних і милуючи грішних. Навіть смерть малень­кої дитини не може змусити Панлю відмовитися від слі­пої віри. Він не хоче лікуватись і помирає у страшних муках. Його загибель перекреслює всі сподівання на вияв божественного одкровення та милості. Упевне­ність Камю в необхідності боротьби не ґрунтується на логічних чи навіть трансцендентних поясненнях.

Активна діяльність людини підпорядкована законам її особистісного духовного життя, упевненості, «що треба бути негідником, щоб змиритися із чумою». Для докто­ра Рійє боротьба з чумою — це передусім виконання свого обов’язку, повсякденна праця, спрямована на рятування людського життя.

У філософському трактаті «Бунтівна людина» (1951) А. Камю досліджує загальну проблему взаємодії Розуму та Історії, розглядаючи розвиток ідеї бунту за останні століття шляхом аналізу Французької револю­ції 1789-1794рр. та Російської революції 1917 р. У розумінні митця, раціоналізм веде до нігілізму, а нігі­лізм — до тероризму. Письменник послідовно зобра­жує перетворення революціонера, що захопив владу, на гнобителя або єретика.

Дискусії навколо «Бунтівної людини» мали полі­тичне підґрунтя: Камю піддав сумніву абсолютизм істо­рії, критикуючи тоталітарні режими і марксистську ортодоксію, звинувачував радянський державний устрій у ліквідації в СРСР свободи, справедливості. Через такі закиди представники лівої інтелігенції Франції проголосили письменника агентом великого капіталу та американського імперіалізму.

Саме в пору складних світоглядних сумнівів, творчої кризи А. Камю здобуває світове визнання — у 1957 р. він стає лауреатом Нобелівської премії «за видатну літера­турну діяльність, яка з надзвичайною проникливістю висвітлила проблеми людської совісті в нашу епоху».

Попри наявність у його творах світоглядних розбіжно­стей, непослідовності, які висвітлюють складний духов­ний пошук, Камю здобув визнання як видатний гуманіст та мораліст XX ст., мислитель, що постійно шукав пози­ції, необхідні для, духовного становлення людини.

3. Роман «Чума» — екзистенціалістський твір.

Твір писався під час Другої світової війни і був опублікований вже після її закінчення, в 1947 році. Помітну роль у формуванні творчого задуму роману відіграли побутові деталі та спостереження, які запали в уяву письменника під час його перебування в Орані.

Жанр роману визначають як притча – повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаторській частині твору.

Фабульну основу роману склала розповідь про відчайдушну боротьбу мешканців алжирського містечка Оран з епідемією чуми, яка раптово вторглася у розмірене і спокійне життя міста, зруйнувала його звичний ритм і вселила у серця ще донедавна впевнених у собі оранців відчуття повної незахищеності, непевності, самотності і страху смерті.

Композиція роману побудована у формі чіткого хронікального викладу подій, які подано в їх послідовному часовому перебігу, при цьому навіть розподіл частин твору приведений у відповідність до природного розподілу відрізків часу. А саме: усі події розгорталися протягом одного року. П’ять частин, з яких складався роман, майже точно розподілені за порами року і послідовно фіксували усі етапи наростання, загострення і спаду чумної епідемії. Навесні, в першій частині роману, чума вперше виявила свої страшні знаки у місті. Літо, події якого охопили друга і третя частини роману, — це період невпинного наростання і катастрофічного загострення масштабів епідемії. Восени — у четвертій частині роману — показано, як поступово епідемія стабілізувалася, не зменшуючи, але й не збільшуючи кількості своїх щоденних жертв. Нарешті на кінець грудня епідемія повністю зійшла нанівець. Хроніка датована досить точно – 194. рік. «Коричнева чума» – так говорили про фашизм, у романі чума ототожнювався з війною.

Художнє осягнення подій Другої світової війни письменник пропонує у світлі екзистенціалістської філософії, таким чином сюжет набуває більш глибокого значення. Алегорично зображуючи французький Рух Опору, письменник відтоворює не конфлікт окремих особистостей, характерів, суспільних або ідеологічних угруповань, а зіткнення людства з безособовою, страшною, руйнівною силою — чумою, чимось на зразок абсолютного зла. Несподіване і безжалісне втручання чуми розкриває абсурдність, ірраціональність світу, оманливість гармонії і логічності життя. Залишившись віч-на-віч із цією невблаганною силою, що несе смерть, персонажі роману мусять визначитися у своєму ставленні до світу і людей.

Образ Чуми ставить перед героями твору такі запитання, окреслюючи коло проблем твору:

1. Що таке життя?

2. Що значить зберегти гідність перед наступом стихії зла?

3. Що значить людське щастя?

4. Що значить релігія?

Моральні проблеми, що постають на сторінках роману, автор теж намагається вирішити з позиції філософії екзистенціалізму. Світ абсурдний, визнає автор, і людина повинна мужньо це визнати. Але абсурдність світу не виправдовує небажання людини жити за законами совісті, честі, обов’язку. Зі злом треба боротися у будь-яких його проявах, навіть коли боротьба нерівна, навіть коли зло непереборне. У фіналі сказано: «бацила чуми ніколи не вмирає, і ніколи не щезне», як ніколи не щезне зло у світі, тому кожна людина повинна визначити свою життєву позицію. У боротьбі зі злом люди об’єднуються, тоді вони не почуваються такими самотніми у світі.

У «Чумі» розвинулися екзистенціалістські мотиви попередніх творів Камю: абсурдність буття, свобода людини, її вибір перед обличчям смерті. Свій вибір робить кожен. А.Камю намагається дослідити причини виникнення зла в Орані і дати відповідь на питання: як не стати «зачумленим», тобто часткою всезагального зла. Кожен персонаж твору стає носієм певної ідеї боротьби зі злом.

Лікар Бернар Рійє. Моральну позицію Рійє визначає абсолютно безкомпромісне ставлення до лиха, перед ним не стоїть питання: боротися чи ні з чумою. Лікар розуміє, що чуму не здолати, як не здолати і абсурдності світу, але сенс власного буття і буття кожної людини він вбачає у тому, щоб протистояти злу. Він ізолює хворих, вивчає хворобу, намагається створити сироватку, щоб протидіяти їй. Рійє не зламався перед тиском безглуздя, не скорився йому. Організовані ним дружини у ідеї людської солідарності знаходять сенс, який виправдає особисте існу­вання кожного.

Рійє, як і Сізіф, продовжує робити свою справу — лікувати стражденних, втішати їх і підтримувати. Рійє — не герой, але він вірний самому собі, в екстремальних умо­вах він зберігає людську гідність і відповідаль­ність перед своєю совістю.

Жан Тарру. Впродовж майже всього роману постать Тарру залишається дещо загадковою і непевною, хоча саме він ініціює рішучі заходи, спрямовані на бороть­бу з чумою. І лише, практично, в самому кінці роману герой розповідає історію свого життя, яка пояснює його поведінку і характеризує світогляд. Дитинство і юна­цькі роки Тарру склалися цілком безхмарно. Його батько був помічником прокуро­ра і пристойно забезпечував власну родину. Але одного разу Тарру довелося бути присутнім на засіданні суду, де батько вимагав смертного вироку для молодого чоловіка. Тарру побачив переляк підсудного, відчув крижаний подих смерті. З того часу Тарру зненавидів світ, в якому люди вбивають один одного. Безглуз­дий світ жорстокості і насильства від того часу асоціюється для нього з чу­мою, а стан людини, що визнає правомірність і зверхність над собою такого стану речей – «зачумленим». Для Тарру чума — це не просто епідемія, локальне лихо, а символ людського буття взагалі.

Раймон Рамбер. Паризький журналіст Рамбер приїхав до Орана, щоб написати репортаж про санітарний стан міста і, можна сказати, випадково потрапив до кара­нтину, викликаного епідемією. Рамбер мріє про втечу з ізольо­ваного міста, адже в Парижі на нього чекає кохана жінка, а кохання він вважає найбільшою цінністю у житті. Незважаючи на те що Оран — чуже для нього місто, Рамбер згодом приходить до усвідомлення того, що не можна залишитися байдужим до страждань ближнього. З його слів дізнаємося, що він у складі інтернаціональних бригад брав участь у війні з фашистами в Іспанії, і тепер прагне виправити скоєний злочин.

Жозеф Гран. Гран уособлює світ «маленьких людей». Через брак коштів він не отримав диплома, працює дрібним службовцем в мерії. Упродовж 22 років у його житті майже нічого не змінюється. Через бідність Грана залишила дружина, але він сподівається її повернути. Гран пише роман, але поки що написана тільки одна фраза. Для цього героя недосконалість світу асоціюється винятково з невпорядкованістю власної долі, тому боротьбу з чумою він розглядає як закономірне продовження своєї по­всякденної роботи.

Отець Панлю. Панлю – священик, герой-ідеолог. Чуму, як джерело безлад­дя, у перших своїх проповідях він співвідносить з карою Божою, що її наси­лає небо на грішників. Але смерть дітей, які ще не встигли скоїти гріхів похитує віру Панлю. Так і не повіривши у власні сили протистояти чумі, Панлю стає її жертвою.

Котар. Контрабандист Котар перебуває у постійному конфлікті із законом, відчуває себе відчуженим у суспільстві. Ще до епідемії він спізнав стан «зачумленості» і тепер радіє, що став схожим на інших мешканців Орана. Чума для нього швидше моральна союзниця, яка вносить сенс у його позбавлене спокою існування, тому Котар не зацікавлений у боротьбі з нею. Цю самотню жорстоку людину чума обертає на спільника. Коттар розуміє, що зацікавленість, яку виявляють до його особи Ріє, Тарру, Рамбер або інші мешканці Орана, яких він забезпечує контрабандними товарами, тимчасо­ва, тому він намагається позбавити себе життя на початку роману, а в кінці твору з відчаю відкриває во­гонь по перехожих, які радіють згасанню епідемії.

Старий астматик. Це одна з найбільш колоритних і незвичайних постатей у ро­мані. Хворий дідок, старий ядушник, як його називає у романі оповідач, відносить­ся до числа постійних пацієнтів доктора Ріє, крім того, він його сусід. Старого ніколи ніщо не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні музика, ні жінки, ні прогу­лянки. Він і з міста жодного разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжира, зійшов на найближчій від Орана станції і першим же потягом повернувся додому. Свої безглузді і комічні вчинки він кожного разу аргументує своєрідною життєвою філософією. За релігією старого, перша половина людського життя — це сходження, а друга – спуск. Коли починається спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини віді­брати, тому краще взагалі нічого не робити. Фактично своєю поведінкою старий ядушник декларує позицію відстороненості від життя, відмови брати участь у вирішенні злободенних проблем, що постають пе­ред суспільством. Філософія ядушника — це доведена до логічного кінця концепція «стороннього», абсурдизована позиція людини, що не визнає сенсу життя через його абсурдність, і зрештою доводить власне існування до стану повної безглуздості.

Ідея морального вибору є, власне, стрижнем кожного з персонажів «Чуми». Тому вони змальовані дещо схематично, як своєрідні ілюстрації різних «відповідей» на духовні питання, що постають перед людиною у «межовій ситуації». Автора цікавить насамперед не так психологія чи біографія його героїв, як їхнє екзистенційне кредо.

Оповідна манера в «Чумі» зорієнтована на достовірність документального свідчення, на скрупульозність, точність протокольного запису. У центрі рома­ну — не доля індивідуума, а «колективна істо­рія», трагедія суспільства. Конфлікт набуває метафізичного характеру: це не зіткнення окре­мих особистостей, воль, характерів чи суспіль­них груп, а зустріч людства з безособовою та грі­зною чумою, певним абсолютним злом. «Чума» — це книга про тих, хто не підкоряється, а не про тих, хто здався, книга про смисл існування, яке відшукується серед безглуздого існуючого.

Відголоски роману «Чума» можна зустріти і в українській літературі, де під по­няттям «чума» зображено насильницьку колективізацію та голодомор 1933 року, пекельні кола, влаштовані радянською системою. Це такі твори, як «Марія» Уласа Самчука, «Жовтий князь» В. Барки, «Сад Гетсиманський» І. Багряного.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

Назвіть найвідоміших представників французької літератури ХХ ст.

Які особливості екзистенціалістського світобачення А. Камю?

Поясніть назву роману А.Камю «Сторонній».

Яка головна думки есе «Міф про Сізіфа»?

Як підпорядковані жанр і композиція роману «Чума» розкриттю ідеї твору?

Що таке «межова ситуація» і як вона виявляється в романі «Чума»?

Зарубіжні письменники : енциклопедичний довідник. Т. 1 : А-К. – Тернопіль: Богдан, 2006. – 824 с.

Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури ХХ ст. : навчальний посібник / Г. Й. Давиденко, Г. М. Стрельчук, Н. І. Гричаник. – К. : Центр учбової літератури, 2008 – 504 с.

Зарудня І.О. До змісту роману – через осмислення особливостей його художнього простору, часу та системи символів. Уроки аналітичної роботи над романом «Чума» А.Камю // Всесвітня література. – 2006. – № 3. – С. 49-61.

Камю А. (Матеріали до вивчення творчості) // Всесвітня література. – 1999. – №3. – С. 21.

Волощук Є. Духовні й художні здобутки літератури екзистенціалізму // Зарубіжна лі­тература. – 2000. – № 20 (180). – С. 5-16

Горідько Ю. Вивчення творчості А. Камю // Зарубіжна література. – 2005. – № З (403) – С. 5–16.

Марченко Ж. «Абсурд життя — це зовсім не кінець, а лише початок» (Ж.-П. Сартр) (за романом А. Камю «Чума») // Зарубіжна література. – 2005. – № 3 (403). – С. 17–20.

Нагорна А. Ю. Осягаючи творчу манеру письменника крізь призму його філософсь­ких ідей. На матеріалі роману «Чума» А. Камю // Всесвітня література. – 2005. – № 6. – С. 61–64.

Наливайко Д. Трагічний гуманізм Альбера Камю // А.Камю. Вибрані твори. – К., 1991, C.5-28.

About the Author: Medic